Чорновол Володимир

Володимир Чорновол народився в с. Водяне на Кіровоградщині в заможній сім’ї. Батьки – Микита Семенович та Феодосія Василівна займалися сільським господарством, виховували трьох дітей: Зінаїду, Володимира й Георгія. У 1930 р. радянська влада розкуркулила родину. Рятуючись від депортації в Сибір, чоловік відправив дружину і двох синів у с. Новоархангельськ, а сам подався до м. Умань. У 1933 р. від голоду померла Феодосія, за два роки відійшов у засвіти Микита. Повнолітня Зіна поневірялася по заробітках, Володю й Жоржа відправили до дитячого будинку.

Роки, проведені у притулку на Житомирщині, загартували Володимира. По закінченні вчительських курсів юнак улаштувався працювати до сільської школи. Улітку 1941 р. з наближенням німецьких військ 20-річний Володимир вирішив прямувати ближче до рідних місць.

Випадково зустрів знесиленого юнака, свого однолітка. Той розповів, що він льотчик і, коли ворог підбив його літак, потрапив до полону, а потім утік і вже кілька днів блукає лісами. Володимир відразу запропонував незнайомцю разом іти до його села. Дорогою новий товариш признався, що він єврей Григорій Ланцман родом із с. Кам’яна Криниця на Одещині і що його родину вже знищили. Це не вплинуло на рішення Володимира допомогти. Сирітське дитинство й поневіряння по притулках виховали в ньому співчутливість до чужої біди.

Хлопці дісталися села й віднайшли стару хату Чорноволів. Зареєструвались у німецькій комендатурі в с. Добровеличківка. Секретар коменданта був із місцевих і добре пам’ятав батьків Володимира, тож повірив юнакові, коли той представив свого знайомого як Григорія Коваленка, товариша з дитячого будинку.

«Ми придумали легенду, що познайомилися в дитячому будинку, що його родина теж була розкуркулена, а батьків вислали в Сибір. Я вивчився на вчителя, а Григорій закінчив школу фабрично-заводського учнівства і працював слюсарем на заводі в Житомирі. Документи він у паніці загубив, коли німці бомбили місто. Завчили цю історію і так усім її розповідали… Гриць гарно говорив українською, що теж не викликало підозр, що він єврей… Секретар видав нам документ – Ausweis. Так з’явився Григорій Коваленко…». Зі спогадів Володимира Чорновола

Молоді люди працювали на сільськогосподарських роботах. Восени 1943 р. Григорій потрапив під облаву, яку окупанти влаштували на молодь для відправлення на примусові роботи до Німеччини. Хлопець утік зі збірного пункту й повернувся у Водяне. Надалі Володимиру довелося ретельно переховувати друга й періодично давати хабарі поліцаям, бо хтось у селі доповів окупаційній владі, що Григорій – єврей.

«…Якось Чорновол і Коваленко були у нас вдома. Несподівано увірвалося троє німецьких солдатів напідпитку. Один із них відразу вказав на Гриця: “Юде!”. Ситуацію врятував Володимир, який злегка володів німецькою мовою. Він пояснив німцеві, що не всі чорняві можуть бути євреями і що так жартувати не можна. Володя дав їм самогону та їжі, й задоволені німці пішли геть…». Зі спогадів Володимира Зеленського, сусіда

Після вигнання гітлерівців із села в березні 1944 р. Григорія Ланцмана повторно мобілізували, і він одразу потрапив у штрафбат, де мав «спокутувати провину» перебування в полоні та на окупованій території. Після першого поранення його поновили в офіцерському званні, дозволили літати. Війну закінчив у м. Будапешт.

Володимир Чорновол продовжив працю на освітянській ниві. У 1946 р., коли українські села потерпали від голоду, змушений був їхати до Києва на заробітки. І тоді вже Григорій прихистив свого рятівника у київському помешканні на вулиці Костьольній.

Випадкова зустріч двох однолітків у вирі воєнного лихоліття переросла у дружбу на довгі роки.

10 листопада 1996 р. Володимира Чорновола удостоєно звання «Праведник народів світу».